Далі воріт невістка мене не впустила, тому я лише з вулиці змогла побачити будинок, який син збудував за мої гроші. З дочкою та сама історія – вона мене вечерею нагодувала, але на ніч не залишила, бо сказала, що місця нема. В той вечір я пішла до сусідки і там заночувала, а на наступний день поїхала назад в Італію

Вже 5 років я сиджу в Італії і навіть не думаю їхати додому, бо нема до кого.

Останній раз я приїхала, коли не стало моєї мами, от тоді всі мої рідні показали своє справжнє лице і своє справжнє відношення до мене.

Я не образилася, бо хіба ж можна ображатися на рідних дітей, але висновки відповідні я зробила.

Все просто – я їм не потрібна, тому сама маю подбати про свою старість.

Мені подвійно прикро, бо дітей я сама ростила, і заради них я в Італію поїхала, щоб забезпечити їм краще майбутнє, а вони виявилися дуже невдячними.

Після того, як не стало мого чоловіка, я залишилась з двома дітьми: син 16 років і дочка – 14 років.

Працювала я санітаркою в місцевому медпункті і отримувала допомогу на дітей, але коштів не вистачало на елементарне, діти росли і потребували все більше.

Про заміжжя я навіть не думала, не хотіла, щоб у моїх дітей був вітчим.

Я знайшла інший вихід – їхати за кордон, і таким чином допомогти дітям.

З ними залишилася моя мама, а я поїхала на заробітки в Італію.

Кожного місяця я пересилала мамі гроші на дітей.

Син став студентом, я оплатила йому навчання, і утримувала його весь цей час.

Потім донька поступила в педагогічний, я теж і навчання оплатила, і утримувала її, поки вона студенткою була.

На весілля і сину, і доньці я гроші теж дала, все було так, як вони хотіли.

Потім син вирішив добудувати батьківську хату, яку почав будувати чоловік, висилала все до копійки, щоб він швидше цей будинок закінчив.

Після цього чотири роки відкладала гроші, щоб дочці допомогти придбати житло, вона квартиру захотіла.

Син пообіцяв, що зробить ремонт і реконструкцію нашої хати, де ми колись жили всі разом.

Я сподівалася, що він дотримає свого слова, адже було зрозуміло, що коли я повернуся, мені треба буде десь жити.

Так пролетіли 5 років мого життя.

Коли не стало мами, я приїхала додому, в надії що вже залишуся вдома, але мене чекало гірке розчарування.

Я прийшла до свого двору, побачила гарний будинок, але тільки з вулиці, бо невістка далі воріт мене не пустила.

Будинок у сина був великий, красивий, а моя хатина покосилася, ніхто її не ремонтував.

Вийшла невістка на подвір’я, в хату навіть не запросила, сказало що сина немає вдома.

Можете уявити мій стан, я ж з дороги, а мене навіть до хати, яка збудована за мої гроші, не впустили!

Пішла я тоді до дочки, вона мене нагодувала, прийняла від мене гостинці, але не запропонувала мені ні помитися, ні ночувати в неї.

Сказала, що тут тісно у неї, діти в одній кімнаті, а вона з чоловіком в другій, мовляв, я дала недостатньо, щоб купити трикімнатну квартиру.

Мамину хату сестра забрала собі, сказала, що вона маму доглядала, поки я дітям своїм гроші заробляла, а вони щороку літали то до Єгипту то до Туреччини, а бабусі куска хліба жодного разу не принесли.

Заночувала я в сусідки, а на наступний день знову поїхала в Італію.

Вже п’ять років пройшло, дочка влітку до мене в Італію приїхала, думала, що я дам їй грошей, але дала 200 євро і сказала, що скринька зачинена.

Я зараз собі збираю на старість, бо сподіватися мені нема на кого.

Спеціально для Українці Сьогодні.