На війні загинув мій єдиний син – був льотчиком. Невістка та діти жили в мене в селі, бо у Харкові у їх квартиру був прильот і нічого не вціліло. Тому влітку Марта подалася на заробітки в Польщу. Мовляв, то на благо дітям та їх майбутнє. Однак, скоро я дізналася, чим насправді там займається Марта. Все село гуде про її “заробітки”! Я вже не можу спокійно до церкви вийти, соромно людям в очі дивитися. То так себе має поводити вдова героя?!

Мій єдиний син Павло після 11 класу вступив аж до Харкова, в університет Повітряних Сил імені. Дуже мріяв стати льотчиком.

Там зустрів свою жінку Марту, одружився та й залишився жити. Бо невістка мала свою трьошку майже в центрі міста. Не хотіла, щоб родичі та гості на весіллі на мене косо дивилися та якось обговорювали. Тому подарувала їм 10 тисяч доларів на машину.

До дітей я приїздила вкрай рідко. Бо сама живу у Львівській області, то дуже велика відстань. Їхала потягом майже добу, і не скажу, що дорога з легких. Тим паче, у мене в селі господарка – кури, корови, кози, свині. На кого я то добро залишу? І от бачилися ми на свята, типу Великдень чи Різдво і на дні народження. Правда, коли у дітей були канікули в школі, то їх відправляли до мене в гості.

Але наше життя вже не таке солодке, як було. Все зіпсувала війна. Так, як Павло військовий льотчик, то його в перший же день мобілізували. Марта перше залишалася в місті, думала, що все мине. Однак, коли йшла за гуманітаркою, то в її будинок прилетіла ракета. Дякувати Богові, що вдома нікого не було в той час.

І після такого я одразу скомандувала, аби Марта брала дітей та їхала до мене в село:

– Тут спокійніше, ракети не літають. Подумай про дітей, як їм страшно у Харкові залишатися.

– Я не можу, тут Павло залишається сам.

– Він не малий, розбереться. Тим паче, він льотчик, на війні. Тому збирай речі та хутко до мене!

Через 3 дні невістка приїхала з дітьми, допомагала мені по господарці. У сільраді оформили її як біженку, тому отримувала пару тисяч як виплата за ВПО.

Однак, перед Великоднем отримали трагічну новину – Павло загинув під час виконання бойового завдання. Невістка тиждень просто з хати не виходила, все лежала на ліжку та плакала. Я її не впізнала – схудла, заплакала, наче мумія. Навіть дітям їсти не готувала.

– Дитино, та візьми себе в руки. На цьому світ не закінчується. Подивися, в тебе є діти, треба заради них жити!

А влітку Марта неочікувано заявила, що їде на заробітки:

– Самі казали, що заради дітей треба жити і думати за їх майбутнє. От виростуть і куди поїдуть? Хочу до міста переїхати, там купити квартиру та знайти роботу. Бо що я в селі робитиму? Тим паче, до Харкова нема сенсу повертатися – квартири ж нема, туди ракета попала!

Я не була проти. Бо розуміла, що нам буде вкрай важко підіймати 3 дітей на ноги. Тим паче, що старшому на той час було вже 14 і він хотів вступати у коледж до Львова. У Польщі якраз була вакансія на збір сезонних овочів та фруктів.

Онуки залишилися зі мною. Перше все було добре, Марта раз в місяць передавала автобусом пакети з продуктами, одягом та ще ставила злоті – на чорний день. Хоча я ж бачила, як діти сумують за нею. От уявіть, як їм було важко – тато на війні загинув. мама на роботі закордоном. Молодша онучка взагалі щоночі плакала та не могла спати:

– Хочу до мами.

– Вона завтра зателефонує нам, поговориш з нею. А зараз треба спатки, бо рано у садочок йти.

– Ні, я хочу, щоб мама була тут.

Старші Матвій та Мирон допомагали біля хати – то сіно згребуть, на городі бур’яни викопають, яблука позбирають. Ще й на літні канікули ходили до сусідів на підробітки.

Все було добре, аж поки десь місяць тому люди не почали пліткувати про мою невістку. Перші новини я почула від подруги Зої:

– Чула, твоя Марта собі якогось багатого пана в Польщі знайшла. Моя донька там на заводі також працює, бачила їх разом.

– Тю, так може то директор? Теж мені, раз побачила – і вже так пліткують.

– А хіба з директором обіймаються та в губи цілуються? Або то такі нові порядки в Польщі.

Мене шокувало таке зізнання. Мало того, Зоя показала сторінку Марти в Фейсбуці – дорогі ресторани, клуби, навіть на морі була і на яхті каталася.

– Не знаю, або твоя невістка дуже багато заробляє в тій Польщі. Або ж знайшла нового чоловіка. Так що варто тобі з нею серйозно поговорити.

А як про таке говорити? ну як взагалі почати тему? Але Марта сама наче відчувала, що я про все знаю, і вирішила перша почати розмову:

– Я тут чоловіка зустріла нового. Тадеуша, він заступник директор в нас на заводі.

– Доню, але ж як так можна?

– Я що, на особистому житті хрест повинна поставити? А ще Тадеуш зробив мені пропозицію і я хочу після Різдва вже забрати дітей назавжди.

– Як забрати? А як же я?..

– Я хочу зібрати дітей у безпечне місце, в Польщі війни нема. Тим паче, ще трохи – а старшому виповниться 18, його потім мобілізують. Ви сина поховали, то ще й онука хочете в могилу загнати?

Я ще довго плакала після такої розмови. То, виходить, невістка просто хоче забрати у мене єдину розраду, бо знайшла багатого кавалера? Я і так сина поховала, онуки – моя єдине щастя, як я без них житиму?!

Варто відсудити опіку над дітьми в невістки чи що?