Щойно! Ще одна відставка – одразу після Авакова. Повна зачистка – просто в кабінеті. ОП трясе – почалось
Керівник Національної поліції України Ігор Клименко збирається піти у відставку.
Замість Клименка очолити Нацполіцію може начальник поліції Київської області Андрій Нєбитов. Президент України Володимир Зеленський у цьому місяці присвоїв Нєбитову звання генерала 3-го рангу.
Варто зазначити, що силове крило щодня підчищаєтся: так 15 липня Верховна Рада звільнила Арсена Авакова з посади міністра внутрішніх справ. 16 липня місце зайняв народний депутат від “Слуги народу” Денис Монастирський.
Те, що Аваков так довго перебував на посаді міністра, пов’язано з не властивим багатьом українським політикам стратегічним мисленням. Він балансував негативи іміджу, домінування негативного ставлення суспільства до силового блоку з цілою низкою запрограмованих перемог. Наприклад, справа звільнення нацгвардійця Віталія Марківа, яка стала персональною для Авакова або формалізація добробатів на початку війни. Уміле використання вікна ресурсів задля державницького інтересу давало можливість балансувати негативи. Це і зараз забезпечить Авакову можливість залишатися в українській політиці. В активній ролі, але без софітів камер. Не думаю, що він створюватиме партію, чи піде в опозиційну нішу. Навпаки, частину цих ресурсів може конвертувати, щоб залишатися вхожим до кабінету президента, наприклад, використовувати свої зовнішньополітичні контакти. З іншого боку, буде вагомим суб’єктом для політичних гравців, з яким доводиться рахуватися.
Звільнення Авакова – ситуація нетипова. Він принципово не став триматися за крісло. Це дуже невластиво українським міністрам. Тим паче, що він працював стільки років та в стількох Кабмінах. Це само собою є прецедентом, пише Олег Саакян – політолог.
Відхід Аваков як елемент компромісу із панівною в Офісі президента позицією про потребу його звільнення. Цю ідею розробляли кілька місяців, як мінімум. Багато в чому вона пов’язана із переконанням частини ОП, що Офісу треба брати під контроль інституції, які залишаються не підпорядкованими команді президента. У цих обставинах звільнитися самому – піти з високо піднятою головою. Вступити у боротьбу Аваков міг би – і дав би серйозний бій. Якби його відхід не вдалося узгодити полюбовно, то міг би утримуватися в кріслі достатньо довго. Але це відбувалося би за рахунок державного інтересу, програли би всі. Що вплинуло б і на його персональний внутрішньо- і зовнішньополітичний імідж. Бо саме образ гаранта стабільності, починаючи з цивілізованого транзиту влади під час виборів, завершуючи питаннями протидії диверсійній діяльності РФ, є стрижневим для його репутації.
Чи мав звітувати Аваков перед Радою? Формальної вимоги звітувати у міністрів немає. Тим паче, якщо це відбувається за власним поданням. Зазвичай так роблять, коли міністри “йдуть”. Тоді вони виступають, щоб захистити “своє добре ім’я” та розповісти, як їх не потрібно знімати. Так було у нещодавньому випадку із Максимом Степановим й майже зі всіма іншими до нього.
Ексочільник МВС не прийшов до Ради, коли голосували за його відставку. Бо це означало виправдовуватися, дати змогу затьмарити критичними питаннями від депутатів ту мажорну ноту, яку Аваков задав своїм відходом і ті акценти на перемогах і досягненнях, які розставляв. Ми вже бачимо, як депутати змагаються у красномовстві панегіриків Авакову. Захисна лінія “не прийти” у цьому випадку краща. Вона дала свої плоди.
Були сумніви, що за звільнення Авакова знайдуть голоси у Раді. Бо це був хід на випередження з боку ексміністра. Було два сценарії: перший, який не притаманний українській політиці, але тут він стався, – полюбовне розлучення. Або другий – підняття ставок і захід на конфлікт. У разі, якщо б відбулася класична схема, коли б Авакова спробували знімати через коліно, а він не хотів би, тоді голосів могло би й не вистачити. Та цифра, яку побачили на табло – в тому числі продукт роботи команди Авакова.
Фігура нардепа Дениса Монастирського на посаду міністра – компромісна. З одного боку, зі “слуг народу” – так зібрати голоси легше. З іншого – ця людина не настільки управлінськи сильна, незалежна як Аваков. Знайти менеджера для МВС, який міг би рівноцінно замінити Арсена Борисовича, вкрай складно. У команді Зеленського таких немає. Тому випливає, що Монастирський зберігатиме лояльність і субординацію до Офісу президента, який його привів у це крісло, але й для команди Авакова він не чужий.
Монастирський стикнеться зі складним завданням. З одного боку, це питання стосовно лояльності з боку Офісу президента. З іншого – потреба здобути авторитет в середині низки силових структур під парасолькою МВС. Щоб керувати таким супер-міністерством, якого вистачило би на три повноцінних, потрібно здобути суб’єктність і авторитет. В умовах низької інституційної спроможності держави управління будують на лояльності кадрів і особистісних характеристиках очільника. Другий виклик – суто менеджерський. Осягнути таке велике міністерство з різними службами і підкилимними іграми потребує управлінського досвіду.
Третій виклик – потреба продовження розпочатих реформ та запуск нових. Зокрема, щодо поліції, ДСНС, Нацгвардії, міграційної служби тощо. Як не дати відкотити те хороше, що з трудом збудували, і при цьому розпочати нові зміни, як мінімум, для демонстрації швидких перемог, – це потребує політичної майстерності, бо пов’язано з шаленою купою різних інтересів та впливів. Тому, це крісло може бути благословенням і шаленим ресурсом, як це трапилося з Аваковим. Але може стати і прокляттям, електричним стільцем, якщо людина не здатна впоратися.