Українець не витримав: Чому я більше не поїду в Одесу та не повезу туди свої гроші
П’ять років возив родину відпочивати на Одещину. Перші рази після окупації Криму це був справді патріотичний порив — підтримати власного виробника. Ми жили на косі поруч із Дністровським лиманом у приватному пансіонаті. Через дорогу було Чорне море, з лиману на берег лізли вужі, а над ним пролітало численне птаство. Тут лежить маршрут його міграції…
Ми годувалися у їдальні цього готельчика, де можна було наперед замовити страви на вибір з кількох можливих. Господарі нас любили, давали безплатно шезлонги, рушники, парасольки та човен, щоби кататися на лимані. Було душевно і не дорого. Ми пробачали відсутність інфраструктури: кабінок для роздягання, рятувальників, сіток від медуз, буйків тощо. Але пляж щовечора прибирали.
Через два роки ми вирішили змінити готель на інший — ближче до моря, ніж до лиману. Нам не подобалося щоразу переходити пожвавлену трасу, на якій водії й гадки не мали зупинятися на переходах, а обабіч валялися розчавлені їжаки.
Готель був теж приватним, триповерховим і досить задбаним. Тут не було їдалки, а натомість була спільна кухня, щоправда, сучасна та обладнана всім необхідним. Спочатку довелося вибивати пляжний рушник, обіцяний в умовах заселення, але згодом ми потоваришували з власниками та пили разом вино.
На затишній веранді вечорами вилися мармурові хрущі. Поруч час від часу проїжджала ностальгійна електричка, яка жодним чином не змінилася з часів мого дитинства. Нам не надто подобалося куховарити, тому ми ходили обідати в різні ресторанчики інших готелів. На вечерю купували фрукти і запрошували друзів, які відпочивали поруч. Пляж був ще чистим, але на ньому так і не з’явилося жодних ознак цивілізації. Вразила занедбана залізнична станція. Вона потопала в смітті. І його привезли не туристи: тут валялися старі розбиті унітази та інше будівельне сміття.
Коли сума грошей, які я привіз на Одещину, стала доходити до десятка тисяч доларів, я замислився. Період підтримки вітчизняного виробника наближався до кінця. Я хотів побачити, що тепер цей виробник зможе мені запропонувати як насправді не супервимогливому туристу. Мене цікавила загалом чистота, безпека, зручність пересування, можливість втамувати спрагу і голод, добрий ремонт у номері, близькість до моря. Проте з усього цього набору за п’ять років не відбулося суттєвих покращень.
Навпаки, стало гірше. На березі, просто на пляжі, з’являлися нові велетенські особняки з потужними бетонними підмурівками та високими глухими парканами. Буйок на кілька кілометрів пляжу залишався тільки один — зроблений зі старої каністри з-під будівельної грунтовки. Потім ми знайшли мерця — чоловік захлинувся чи то загинув у морі від серцевого нападу. Його нікому було рятувати. Від рятувальних станцій на пляжах залишилися тільки сумні рештки. На пляжах з’явилося сміття. Його вже ніхто не прибирав. Коли я спитав власника готелю, де ми заплатили на трьох близько 40 тисяч гривень за два тижні відпустки, чому пляж не прибирають, він відповів, що очистка пляжу коштує 15 тисяч, а власники готелів не можуть домовитися.
У ресторані, де я постійно лишав чайові в 10%, нам постійно плутали замовлення і зрештою принесли фантики від цукерок разом із чеком. Коли я пішов до власника з’ясовувати, виявилося, що офіціантка не мстилася так, а просто з’їла цукерки з бару і забула це сміття. Коли ми виїжджали, молода адміністраторка на мій чемний смолл-толк “приїжджайте до Львова, у нас теж красиво” заявила: “Что я не видела в єтом вашем Львове? Наша культура — в Питере! Вот там красиво!”
Два роки тому я написав про це пост, його позичило якесь одеське видання. Мені почали писати у приват одесити. Вони дійшли висновку, що в них насмічено, бо в цьому винні туристи — вони везуть своє сміття в Одесу.
Цього року ми поїхали до Туреччини. Відвезли на трьох ті ж сорок тисяч гривень. З них дві — тести на ковід, три — двогодинна екскурсія на трьох на катері вздовж узбережжя з плаванням у бухтах, випозичання та гірська поїздка на електроскутерах, обід зі смаженою фореллю у горах та відпочинок у люксусовому готелі серед пальм, гірських водоспадів, екзотичних птахів та неймовірних краєвидів, куди нас трьох привезли на мікроавтобусі. Звісно, в решту суми входив переліт на трьох туди й назад, трансфер на комфортабельному автобусі з/до аеропорту, медичне страхування та All Inclusive харчування з безліччю страв, десертів, фруктів, риби та місцевих смаколиків. За дев’ять днів відпочинку нам нічого не набридло. Усе було розмаїте та свіже. Плюс напої на будь-який смак у барі, бургери та свіжа випічка у проміжках між сніданком, обідом та вечерею. На кожному кроці висіли санітайзери, на вході до їдальні кожному щоразу видавали одноразову маску.
Середземне море значно чистіше та тепліше, ніж Чорне, там немає сезонів крижаної води, тобто, днів чистого відпочинку виходить більше. Якість обслуговування туристів тут — фантастична.
Увесь бруд моментально прибирають, пляж загладжують спеціальним катком, увесь персонал привітний, професійний та уважний. Після того, як ми вивчили кілька фраз турецькою, до нас взагалі стали ставитися, як до королівської родини. На березі постійно чергував рятівник, акваторію було обмежено якісно зробленими буйками. Нам пощастило ще й тому, що Путін не пустив до Туреччини росіян. Місцевий персонал не раз казав, як їм подобаються саме українці. Щодня туристів розважали аніматори, і це було справді не для галочки, а з родзинкою. Єдиний мінус — гіди української туркомпанії родом із Луганська спілкуються лише російською. Але це питання до того, хто це досі толерує.
Словом, висновки робіть самі. Не маю жодних аргументів, аби знову їхати до Одеси-Затоки та везти туди свої гроші.