Від бабусі чоловіка у спадок дісталась половина будинку, інша – його сестрі. Зразу вирішили зробити ремонт, своячка ж вирішила кататись з чоловіком по курортах, а тепер проситься жити до нас, бо її половина в жахливому стані

Бабуся чоловіка свого часу купила зі своєю сестрою дім на двох. Можна назвати це сільським тайн-хаусом, під одним дахом двоє господарів у кожного по половині будинку свій вхід. Зручності були спільні у дворі, колодязь за парканом, подвір’я теж спільне.

Після смерті сестри бабуся чоловіка була єдиною спадкоємицею за нею, тому будинок став її повністю. Розбирати стіну і перетворювати будинок на єдиний простір тоді не стали, дорого і клопітно. Та й топити половину будинку дешевше, ніж весь будинок обігрівати. Бабусі одній стільки не треба.

Бабуся чоловіка я ще застала, тому поділ спадщини відбувався вже при мені. Свекруха у спадок вступила, а потім розділила дім між сином та дочкою.

– Мені там робити нічого. Город я не люблю, жити волію у своїй квартирі. А ви хочете живіть, хочете під дачу облаштуйте, а хочете продавайте, – сказала свекруха.

Будиночок був у занедбаному стані, воно й зрозуміло, бабусі було ніколи і ні на що ремонти починати. Мій чоловік і чоловік золовки тоді скинулися, оновили дах, дещо по фундаменту підправили, а потім золовка збунтувалася і сказала, що витрачати гроші на цю халупу навіть не подумає. Чоловік у неї крекнув тільки, але сперечатися з дружиною не став.

А ось у нас на будиночок були великі плани. Розташовувався він вдало, село житлове і загинатися не збирається, навпаки, що ні рік, то більше будинків з’являється. Та й сам будиночок за належного догляду ще не один десяток років може простояти.

У нас із чоловіком давно вже була мрія переїхати за місто, але будувати будинок з нуля чи купувати готовий довго та дорого, тож мрії залишалися мріями. А тут такий подарунок долі. Звичайно, вкладень туди потрібно безліч, але робити все можна було поступово.

Сестра відразу зазначила чоловікові, що вона не вкладатиметься. Для неї цей будиночок лише дача, не більше.

– Ми за літо разів п’ять і приїдемо, можливо. Тож ви тут собі обживайтеся, але на мене не розраховуйте, і так на дах стільки грошей набухали.

Ми й не розраховували. Наше будівництво йшло чотири роки, ми навіть кредит брали, щоб прибудувати теплий санвузол, підвести на свою половину воду, поставити і засклити веранду, поміняти систему опалення і таке інше.

Звичайно, під час цієї забудови довелося затягнути пояси, кредит сам себе не заплатить, у будинку роботи не припинялися, та й жити на щось треба. Але ми знали, навіщо ми це робимо.

Попелюшка за цей час на своїй половині з’явилася лише один раз на самому початку нашого будівництва. Приїхали з друзями, шашлики посмажили та поїхали. Більше не приїжджала і не цікавилася, чи ще її половина будинку не згнила.

Вона мала насичене життя – вони з чоловіком каталися кілька разів на рік по курортах, жили в своє задоволення, а потім вона пішла в декрет і близько року тому народила дитину.

У декреті дохід їх знизився, та й у чоловіка там були якісь складнощі на роботі, тож поїздки та відпочинок у режимі “все включено” обломився. Тоді золовка і згадала, що в неї взагалі дача є. Тому вирішила не сидіти у місті у чотирьох стінах, а приїхати на природу, щоб дитина повітрям свіжим дихала.

– Ну й відгуркали ви собі фазенду, – з нотками заздрощів у голосі сказала, коли побачила результат наших праць. Нам було чим пишатися. Наша частина будинку була готова до цілорічного комфортного проживання. Ми там і жили майже весь час, зрідка вибираючись до міста.

На половину сестри чоловіка ми не заходили. Ключів нам ніхто не залишав, робити нам там не було чого, електрику відключили ще в останній візит сестри та її чоловіка. За стільки років там багато чого стало непридатним, адже й раніше будиночок був не фонтан.

Не знаю, що вона розраховувала побачити в будинку, який майже п’ять років стояв нетоплений і порожній, але жити там було неможливо, тим більше з дитиною. Вона попросилася пожити в нас, поки чоловік буде у вихідні приїжджати й упорядковувати будинок. Мене це не втішило, але я вирішила не відмовляти. Сестра чоловіка запевняла, що це максимум на тиждень.

У мене голова пішла довкола від племінника чоловіка вже через день. Він був дуже галасливий, та й сестра його себе тихо вести не намагалася.

Щоб не зриватися і не влаштовувати скандали, я вирішила на тиждень переїхати в місто, якраз у мене там справ накопичилося, та й в офіс треба було навідатися. Я працюю в основному віддалено, але іноді все одно потрібно з’являтися до світлих очей начальства.

Затрималася я у місті на три тижні. Спочатку по справах, потім захворіла мама, а поки що я її виходжувала, захворіла сама. Чоловікові я сказала, щоб не приїжджав, не вистачало ще, щоб він заразився. Перебування його сестри на нашій половині будинку вилетіло з голови, а чоловік цієї теми не порушував. Коли я приїхала, то зрозуміла, чому.

Попелюшка з усіма зручностями розташувалася на нашій половині будинку. На своїй вона нічого не почала навіть робити. Як я знаю, зять приїхав, подивився, сказав, що тут роботи вище за голову, і поїхав знову працювати. На цьому золовка і заспокоїлася.

Але мене такий стан справ не влаштовував. За три тижні можна було хоча б навести в будинку порядок, привести його в житловий стан, протопити, просушити, але нічого не робилося. А на нашій половині своячка почувала себе як удома. Я її прямо спитала, коли вона планує нас покинути.

– А куди я піду, там жити неможливо, ще й із дитиною. Чоловік сказав, що там роботи не на один рік.
Я сказала, що тоді завтра брат допоможе їй дістатися міста, він якраз туди їде у справах.

– Навіщо мені до міста? – не зрозуміла попелиця.

– Тому що у вашій половині жити неможливо, а значить, тобі доведеться повернутися в місто, – я знизала плечима і спокійно подивилася на сестру чоловіка.

– Ти мене з власного будинку виганяєш? – спалахнула своячка, але я її швидко повернула на землю, нагадавши, що її власний будинок знаходиться через стінку.

Вона обернулася до брата, шукаючи підтримки, але його ситуація теж дістала. Він сказав, що сестричка зачастувалась. Та образилася і не стала чекати наступного дня, поїхавши того ж дня. А ввечері чоловікові з розносом подзвонила свекруха, яка вичитувала сина за те, що він наважився вигнати сестру з її ж будинку.

– У неї там половина будинку, яке право твоя дружина має виганяти? – Свекруха так репетувала, що мені все було чудово чути.

– Ну так сестра щось не захотіла залишатися на своїй половині будинку, – парирував чоловік, який теж уже починав шаленіти від цієї ситуації.

– А як вона там житиме з маленькою дитиною, ти головою подумав? Там ні води, ні світла, ні опалення. Собі ви все зробили! А про сестру навіть не подумали!

Чоловік розлютився і сказав матері, що ми собі робили за свої гроші і з якої радості ми повинні думати про його сестру. Сестрі пропонувалося і водопровід разом тягнути в складчину, і опалення по всьому будинку відразу змінювати, теж разом, та багато чого пропонувалося, але вона сказала, що це просто дача, гроші вона не витрачатиме. Які до нас зараз питання?

Я запропонувала чоловікові не продовжувати конфлікт, а спробувати викупити її частину будинку. Візьмемо ще один кредит, натомість станемо єдиними господарями будинку. Чоловік сестрі запропонував такий вихід, то вона таку ціну заломила, що чоловік тільки пальцем біля скроні покрутив.

З того часу в нас холодна війна. Свекруха не залишає спроб змусити нас прогнутися і пустити до себе жити зовицю з дитиною на літо, а та приїжджає і влаштовує дрібні гидоти на кшталт гучної музики у дворі, пару разів шумними компаніями приїжджали.

Але єдине, чого вони поки що досягли, це те, що ми розмежували свою ділянку і поставили паркан між нашими половинами дворів. Раніше я була готова до якихось компромісів, але зараз ні. Поводилася б вона по-нормальному, інша справа, а з таким підходом нехай лісом іде.

Джерело:mereza.org