Хлопець сперся на поручень просто біля мого сидіння. Я підняла голову і побачила його шеврон…

Мені навіть уявити було важко, що події Другої світової, які мені колись переповідала бабуся, стануть жахливою реальністю. Що ми теж здригатимемося від вибухів та прокидатимемося від звуків сирени. Хто б міг подумати, що в 21 столітті таке реально.

Але цього передбачити, на жаль, не міг ніхто.

Ось нещодавно я їхала в автобусі. Транспорт був ущент забитий – пообідня пора, усі поспішали додому. Я встигла забігти перед закриттям дверей. Передала за проїзд і почула гамір біля задніх дверей. Когось притисло дверима. Подумала, що йшлося про старшу людину – напевне з реакцією погано. Чи ще щось.

Проблему вирішили. У напруженій тиші ми проїхали кілька зупинок. Народу поменшало. І ось я помітила в кінці автобуса хлопця у військовій формі з дуже втомленим обличчям. Хоч люди й повиходили, але вільних сидінь усе одно не було.

Мені ж галантно поступився місцем якийсь хлопчик. Через декілька зупинок військовий підійшов і сперся на поручень біля мене. Він виглядав таким втомленим. На ньому лиця не було. Без сумнівів: людина їхала з проклятої війни.

Це було видно і по обличчю, і по тому, як він морщився, переступаючи з ноги на ногу. Імовірно, мав якусь травму. Як прикро… Ще такий молодий парубок…

Я трохи повагалася, а тоді звернулася до нього з проханням сісти на моє місце. Вояка відмовився. Я притихла. Після грубого НІ не знала, як ще звернутися до солдата.

Я сиділа і не бачила нашивок на його рукаві. Але коли встала, щоб підійти до виходу, помітила шеврон із написом «Кіборг». Тоді похапцем запитала, чи він прямує додому. Той тільки головою кивну. «Тяжко?» — вирвалося з моїх вуст. Чоловік ще більше похилив голову, киваючи.

Мені так захотілося розплакатись. Але я трималася.

Усі довкола нашорошили вуха, не зронивши ні слова. Через декілька хвилин я дістала з сумки кілька сотень – усе, що мала із собою. Сунула гроші чоловікові в кишеню.

«Візьміть. Купите дружині квітів чи мамі цукерок. Це тільки дрібниця.. Бо не знаю, як вам ще дякувати…- прошепотіла я.

Вояк почав заперечувати. Казав, що гроші у нього є. Видно було, що розгубився.

Я не хотіла навіть слухати відмовки. Це й справді був мізер, яким я могла йому віддячити.

Раптом військовий додав: «Та що ми там на передові без вас… Тільки думки про сім’ю, рідних і народ тримають нас…»

«Це ми без вас ніхто!»- у мене на очах з’явилися сльози.

“Дякую вам!”- крикнув мені чоловік, коли я, витираючи з очей сльози, вибігла на першій кращій зупинці.

Вдома я ще довго плакала, пригадуючи цю пригоду. Здавалося, я вже давно стільки різних емоцій не проживала. Так багато хотілося ще сказати тому героєві. За стільки подякувати. Але я впевнена, що він усе й так зрозумів.

Так мрію, щоб усі наші захисники повернулися додому живими і здоровими. Щоб їхні сім’ї знову були щасливими, а в країні панував мир.

Почуй мене, Боже!

Що ви сказали б цьому чоловікові, опинившись у такій ситуації?

Джерело