Коли сваха подзвонила і розповіла, що утнула моя донька, я не повірила. Таня не здатна на таке. Відразу ж їй зателефонувала в Німеччину. Ви не повірите, виявилось, що сваха не брехала… Досі не можу оговтатися. Та якщо не підтримаю доньку, можу втратити і її, і онуку.
Я свою Таню виховувала чесною та доброю дитиною. Здавалось, такою вона й виросла. Гарно вчилась, освіту здобула, стала працювати медсестрою. А тоді познайомилась з Андрієм. Хлопець дуже хороший, щирий. Зіграли ми весілля. Фінансово молодим допомогла сваха, вона вже давно в Німеччині працювала. Згодом ще й квартиру купила їм двокімнатну.
Народилась в Тані донечка. Жили молоді дуже добре, я натішитись не могла. А тоді війна почалась. І якось відразу донька заявила:
– Будемо ми до Німеччини їхати!
– Але нащо? У нас тут відносно безпечно. Франківщина все ж.
– Ти не розумієш, це наш шанс. Там допомагають і свекруха підтримає.
– А Андрій?
– Приїде, коли зможе.
Як я не вмовляла доньку не їхати – вона не послухала. Минув місяць після їхнього від’їзду та Андрія мобілізували. Я думала, що донька картається через це, та Таня дзвонила весела, вихвалялась, як їй там добре. Мовляв, і квартиру дали і гроші вона має.
Так минуло кілька років. Онука вже німецькою там говорить. А днями мені подзвонила сваха і заявила:
– Ну й безсоромну ви доньку виростили!
– Чого це?
– Мій Андрійко там воює, а вона тут кавалера знайшла і крутить з ним. Ще й росіянин він.
– Як знайшла? Де?
– Він багатій, бізнесмен. От вона й повелася. Вже разом живуть. Я онуку навіть не бачу.
Я не могла в це повірити. Подзвонила Тані відразу. А вона ще й образилась.
– Мамо, ти що мені щастя не бажаєш. Нікіта – прекрасний чоловік, з ним я, як за стіною!
– Але ж він ще й росіянин. І Андрій такий в тебе хороший!
– Бути хорошим замало! Та не знати, коли ця війна закінчиться.
– То ти розлучишся?
– Поки ні, нащо поспішати. А там побачимо.
Дуже мене вразила дитина моя. Не знаю, як із цим жити. Та боюсь, що якщо буду з нею сперечатись – то втрачу її взагалі. Порадьте, як бути в такій ситуації? Що робити?