Генерал Залужний: Я б проїхався по Красній площі на танку під українським прапором
Якби Мікеланджело мав вирізьбити генерала Залужного на основі записів у інтернеті, у нього б вийшло поєднання Давида з Мойсеєм.
Російському командуванню не вкладається в голові, що Валерій Залужний ніколи не служив у Радянській армії, мовляв, без радянських погонів і кашкетів круглих, як величезний млинець, не буває справжнього офіцера. Саме так ще недавно вважав Путін, тому й росіяни теж були переконані, що того “хохляцького”, малоросійського, заледве 50-літнього солдатика зроблять на раз-два-три. Не дорахували навіть до трьох.
У реальності виявилось, що радянсько-російський досвід, разом із війною в Афганістані, подвійна пацифікація Чечні, війна в Грузії та вторгнення в Крим і Донбас у 2014 році то дитячі забавки, порівняно із досвідом Залужного. Що інтригує – зі справжньою війною він познайомився власне на Донбасі із початком агресії таємничих “зелених чоловічків”, а вже згодом регулярних кремлівських військ. Залужний, завважимо, у певному сенсі програв ту гру. Його кремлівські вороги перемогли.
Що з того випливає? Нічого. А лиш те, що Валерій Залужний провів добру роботу над помилками після донбаських уроків. Тоді як російські ж військові просто відтарабанили завчене.
І, що так само важливо, український генерал не крав у своєї армії. А вони вважали і далі так вважають, що без того немає сенсу служити у війську.
Залужний став не лише медійним героєм, але й героєм для звичайних українців, а передовсім для своїх підлеглих, бо до рядового ставиться так само, як до полковника. Він не жонглює солдатськими життями, що всім відомо попри втрати української армії. Росіяни роблять ставку на гарматне м’ясо і бандитів, вони тонуть у болоті зі злодіїв та невдах.
До того ж, у генерала немає козацького рота, як на старих картинах і гравюрах, його ніс відрізняється від носів великих отаманів, Мазепи, Сагайдачного чи Кривоноса. На вигляд він кремезний і добродушний, хоча від початку війни багато українців вважають, що принаймні в молодості він був дуже гарний. Міг би хоча б оселедця носити, довгий до плечей пучок волосся посеред голови, як носили славні українські гетьмани. Залужний голить волосся під нуль. А оскільки така мода є чи не у всіх арміях світу, ніхто не питає його навіщо. Можливо, як і більшість 50-літніх, просто лисіє. Що Залужному нічим не шкодить.
Золотий медаліст із Новоград-Волинського
Він родом із Новоград-Волинського, містечка, яке під час польсько-більшовицької війни опинилося під військом Пілсудського. Ризький мирний договір 1920 року вирішив, що Новгород таки піде під радянську владу, адже він лише за 150 км від Києва.
Народився 1973 року у класово відповідній родині, робітничо-військовій. Ще із дитинства хотів бути солдатом. Йому було 18 років, коли розпався Радянський Союз, а Україна оголосила про незалежність, тож не мав шансів навіть злегка зачепити військової освіти у радянському варіанті. Навчався у Інституті сухопутних військ військової академії в Одесі та у Національній академії оборони в Києві, де за сої досягнення був відзначений золотою медаллю, призначеною для найкращих. Перед тим, як почав командувати механізованою бригадою, він пройшов усі щаблі військової кар’єри. У 2014 році, за кілька місяців після Революції Гідності, яка скинула з трону тогочасного президента Віктора Януковича, закінчив навчання.
Це вже було після здачі Криму, на Донбасі тривала війна. Валерій мав сумнівне задоволення бачити картинки, які показували на усіх телевізорах світу про те, як українські офіцери з генералами і адміралами включно здаються росіянам та заявляють про свою лояльність Москві за старими уподобаннями чи за кремлівськими підказками, а передусім хочуть повернутися під опіку Кремля з усім українським народом.
Вихід із Дебальцевського котла
Символом національного інакомислення виявився адмірал Денис Березовський, який наступного для після призначення Головнокомандувачем українського флоту вітав зелених чоловічків із Кремля, що розгулювали у Севастополі. Росія загарбала Крим не тому, що була така сильна, а лише через українську слабкість.
Українська армія тоді була майже повністю розвалена. По цілій країні почали організовуватись добровольчі загони самооборони, яких підтримували українські олігархи, хто від щирого серця, а хто через те, що путінська агресія заважала їхнім інтересам.
Захід думав, що після анексії Криму та і появи народних квазіреспублік в Луганську і Донецьку, нарешті все запрацює як під старою російською чи радянською парасолькою. Знову настане така люба Заходу нормалізація на Сході. Не багато було охочих, щоб помітити, що на Донбасі вірні Україні частини війська та добровольчі батальйони воюють з регулярною кремлівською агресією.
До останньої краплі крові, як у Донецькому аеропорту чи під Іловайськом. З усвідомленням того, що цей етап війни програний, але й того, що велика битва за Донбас затягнеться на роки, навіть, якщо світ про неї зовсім забуде.
Валерій Залужний був на Донбаському фронті. Він командував бригадою в Дебальцевому, де українські війська зазнали значних втрат. Росія потирала руки і годувала пропагандою про те, що Дебальцевський котел закрили повстанські маріонеткові війська проросійських республік з Донецька та Луганська. Тим часом українці воювали з регулярною російською армією і у тому бою не мали шансів. Саме прокладання відносно безпечних шляхів евакуації з Дебальцевського котла здавалося мистецтвом, яке межувало з дивом. Загинули близько 300 українських солдатів, але вийшли і врятувались у десять разів більше. Містечка Дебальцеве вже немає на карті.
Результатом поразки стали Мінські угоди, підписані президентом Петром Порошенком. Росія все одно не збиралася їх виконувати.
Не вітатимемо росіян квітами!
Донбас стікав кров’ю, а Захід все ніяк не помічав, що це не периферійний конфлікт, але прелюдія до справжньої війни за незалежність України. Залужний набував все більшої ваги в армії, яка завдяки йому відчувала потребу реформування. Офіцери на практиці вчились війні на донбаському полі бою, а у перервах на відпочинок від фронту тренувалися з офіцерами НАТО на полігонах у західній частині країни.
Жодна армія у світі не пройшла такого інтенсивного навчання. Західні радники були шоковані швидкістю її модернізації, а особливо способом мислення. Повторювались думки, що коли вони вперше зустрілися із залишками української армії невдовзі після 2014 року, перед ними була армія, більш радянська, ніж російська, на чолі з некомпетентними, часто корумпованими командирами. Незабаром рівень підготовки спецпідрозділів чи повітряно-десантних військ не поступався кращим американським або британським підрозділам. Адмірал Березовський, який був символом зради, – Путін зробив його заступником начальника Чорноморського флоту Росії – і багато інших офіцерів, подібних до нього, перестали відображати обличчя української армії.
Повторімо – генерал Залужний мав бойовий досвід на Донбасі. Знав, що українська армія мусить навчитися командувати за стандартами НАТО, як вести сучасну війну. Якби вона була знайома лише із радянсько-російською тактикою та стратегією, сформованою на східних фронтах у 1940-х роках, а пізніше в Афганістані та Чечні, вона була б приречена на поразку, хоча він ніколи не вірив, що Росія має другу армію світу.
Натомість західні оглядачі пророкували, що майбутня українська війна мала б виглядати як фронт 1943 року – переможуть російські маси, чисельність армії, жорстокість до мирного населення та байдужість до життів власних солдатів.
Ще перед лютневим нападом генерал Залужний не приховував, що багаторічна війна на Донбасі і військова співпраця із Заходом повинні змусити Кремль замислитись, якщо він прийме рішення про повномасштабну агресію: – 420 тисяч українських військових і кожен без винятку командир вже зазирнули у очі смерті (…). Не віддамо жодного шматочка української землі! Запевняю вас, що Збройні Сили України готові до бою.
Українські солдати, тероборона, цивільні готові до зустрічі з ворогом. Квітами його точно зустрічати не будуть, не втікатимуть. До росіян він звернувся лише кількома словами: “Ласкаво просимо до пекла”.
Мої люди не п’яні дурні!
Залужний веде війну так, як і обіцяв: дрони для знищення російських колон з технікою та припасами, атаки української артилерії за багато кілометрів від фронту, спецпідрозділи та партизани, які ведуть підривну діяльність на окупованій території. Військові аналітики та теоретики війни з найкращих аналітичних центрів та офіцерських шкіл говорили про це роками. Доказом українського героїзму став двічі відбитий аеропорт у Гостомелі під Києвом, куди Путін відправив відбірних десантників, Харків, вигнання росіян із Сумської області, а передовсім програний бій за Азовсталь, який зв’язав на одному місці війська нападника на багато тижнів.
Генерал знав із Донбасу, що рішення на фронті не можуть приймати лише генерали, важливими є ініціативи знизу, локальне розпізнавання сил ворога, до чого найвище керівництво часто не має доступу, або принаймні має не одразу. Він децентралізував командування військом, що для росіян і зараз є чимось зовсім незрозумілим. Вони висилають на лінію фронту купу генералів, полковників і майорів, а ті, в результаті вправності української розвідки, партизанки та співпраці з електронними системами шпигування, гинуть і гинуть, їх ховають з почестями десь під Москвою, Ленінградом чи чеченським Грозним. Або їх поховання треба приховувати, бо і без того низький моральний дух московського війська ще більш погіршиться.
Залужний відкрито говорить, що українська армія складається із молодих, професійних солдатів, багато із яких мають у наплічниках булаву маршала:
– Це геть інші люди, зовсім не такі, як моє покоління, коли ми були рядовими. Скоро цілком змінять армію. Вони знають іноземні мови, чудово дають собі раду з електронікою, вміють використовувати можливості, які дають комп’ютери. Співпрацювали з НАТО і проходили навчання на Заході. Наші сержанти – це не рубаха-старшини з радянського і російського війська, тупі, п’яні дурні. Вони не є гарматним м’ясом, бо ніхто не посміє призначити їм таку роль. Вміють воювати і майже кожен з них підготований настільки, що цілком може отримати офіцерське звання.
У майстерність генерала не вірили найдосвідченіші військові експерти. Коли наприкінці минулого року західні розвідки вже були впевнені, що Москва нападе на Україну, Києву давали кількадесят годин, всі прогнозували поразку, чергову після 2014 року сумнозвісну капітуляцію та зміну влади на прокремлівських маріонеток. Ймовірно, їх мав очолити Віктор Янукович, який після Революції Гідності 2014 року втік до Росії під прикриттям місцевих спецназівців.
А варто було повірити генералу Залужному. Він більше хотів визнання його компетентності, ніж місця у топ-100 найвпливовіших людей світу, до яких зарахував його тижневик “Time”.
Дострибни, вдар, відійди
На початку війни в Україні, коли була відбита атака на Київ найкращих російських гвардійців та спецпризначенців (хоч і втрачено частину сходу і півдня), прийшов час для тактики “дострибни, удар, відійди”. Кремлівські командири, яких вчили на схемах Другої світової війни, не надто розуміли, що із тим робити. Стала в нагоді привезена із Заходу зброя, якою може користуватися чи не кожен військовий: протитанкові “джавеліни”, “стінгери” та польські “перуни” для боротьби з літаками та гелікоптерами. Росіяни давали голову на відсіч, що займуть Україну упродовж кількох днів, під оплески місцевих жителів. Казка про українських нацистів, які тероризують мирне населення поширилась серед армії агресора. Виявилося, що ані українці не хочуть жити під кремлівським чоботом, ані військові, територіальна оборона та партизани не думають здаватися.
Залужний отримав прізвисько “залізного генерала”. А таке прізвисько задарма не дають. У перші години агресії справді могло бути все, що завгодно та розглядалося багато варіантів розвитку ситуації. Важливі люди в Києві згадали поразку на Донбасі та у Криму 2014 року. Залужний переконував, що дасть ради. Президент Зеленський для всього світу став іконою боротьби за незалежність і демократичні цінності. Залужний – сьогодні його запрошують через інтернет на найважливіші натівські з’їзди – зробив так, що Зеленський дуже успішно став грати найважливішу роль у своєму житті. Сам Залужний категорично відмовляється від інтерв’ю, не лізе перед камеру. Він одягнений у польову форму, якщо і є його фото в інтернеті, то з передової.
Добрий генерал і поганий генерал
Український комік Єгор Крутоголов сказав цілком серйозно: – Якщо поставити фото будь-якого російського генерала поряд із фото нашого головнокомандувача, одразу ж побачиш, де є зло, а де – добро. Дивлячись в очі Василю Федоровичу, бачиш впевненість у собі, розум, добро. Всього найкращого, пане генерале, доброго здоров’я та сил.
Проти Залужного вийшов російський ас, генерал Олександр Дворніков, на десять років старший за Валерія, якого Путін призначив головнокомандувачем в Україні після інших військових поразок.
Дворніков зміг пацифікувати чеченських горян, в тому числі знищивши повсталі села дощенту. Нищив Сирію, розгромив Алеппо, не зважаючи на мирне населення. Відбуваючи військову підготовку за радянських часів на Далекому Сході в Уссурійську, а потім в Академії ім. Фрунзе, він пройшов повний шлях радянсько-російської армійської кар’єри. Йому це не допомогло.
Але Дворніков може говорити про везіння. Якби йому того забракло, то покинув би Україну в цинковій труні, як чеченець Магомед Тушаєв, Володимир Фромов і ще з десяток інших, у тому числі такий собі Кутузов з московських військ, сформованих на анексованій частині Донбасу, якого не вберегло ім’я великого полководця наполеонівських війн. Дворнікову випадково вдалося втекти з командного пункту перед влучним українським ударом.
Вбили його і втік
Багато уваги Залужному присвячують кремлівські портали. Він вже кілька разів на них прощався з життям, а доказами були відео та свідчення очевидців. Проблемою було лише те, що через день чи тиждень після вдалого, за словами росіян, замаху генерал Залужний розмовляв з офіцерами НАТО.
Московські пропагандисти казали, що він краде. Може не особисто, але жінка і дочки точно, бо мають три сільські ділянки та одну квартиру. Коронним доказом морального падіння генерала мала стати автівка Chery Tiggo t11, сфотографована з усіх боків, розкіш і вишуканість, які пасують українському бандерівцю. Насправді цей Chery Tiggo 0— китайський ерзац, копія Toyota Rave 4; а автовиробник навіть зробив підробку Daewoo Matiz.
І – мабуть, Валерій Залужний постійно помиляється у податкових деклараціях. У коментарі зазвичай запитують: “Хіба це не змушує вас замислитись?”
Під опікою астральних тіл
Оскільки Залужний уникає медіа, про нього не так багато відомо. Дружина Олена працює в банку. Старша дочка обрала військову кар’єру. Молодша – лікарка. Генерал начебто любить котів, про що каже у соцмережах, а перед війною під час відпустки скинув форму, вбрав зручний одяг і мандрував з дружиною Україною, бажано там, де закінчуються биті дороги і починається автентичність. І до Новоград-Волинського, бо генерал часто сумує за рідним містом.
Можемо припустити, що він має почуття гумору. Війна вже висіла у повітрі, коли одна журналістка таки випросила інтерв’ю з генералом і жартома запитала, чи хотів би він проїхатись танком під українським прапором Червоною площею. Залужний відповів, що звичайно, окрім того, планує також проїхатися московським Арбатом. Попри це хотів би заспокоїти москвичів, що зробить то делікатно, бо Арбат – це пам’ятник, а пам’ятники руйнувати не можна. Вчепилися йому за це у горло кремлівські портали, які зараз прославляють бійців Путіна, коли ті знищують стародавній собор чи церкву.
Він любить Facebook. У соцмережах він повідомляє, як його солдати збили черговий літак чи гелікоптер, розбили “древню, бо як з часів Другої війни” колону танків і загалом, як дають собі ради. Також пише: “Збройні Сили України – це щит Європи”, “Ціна свободи висока. Пам’ятай про це!”, “Українці забули про страх. Наша мета – перемога”.
Завдяки Facebook відома дата його народження (8 липня), тому побажань здоров’я і щастя у мережах можна було нарахувати близько ста тисяч. Теплі, щирі та серйозні слова привітань, а також записи, які захоплені підлітки розміщують у профілях зірок світової поп-культури: що генерал Залужний найкращий, найталановитіший, все розуміє та вміє, знає мови (це факт); якості Валерія можна порівняти з переліком якостей, якими поляки наділили Папу-поляка, коли знали про нього трохи менше, ніж зараз.
Залужний – герой, наставник, улюблений захисник, він перевершує найвеличніших українських князів. Навіть астральні тіла, писали прихильники астрології, обдаровують його особливо теплою опікою. Схиляють голови перед генералом звичайні люди, зірки естради, письменники, поети, художники й селебріті. Одна дуже популярна в Україні співачка-трансгендер заявила, що в її житті є лише один герой – пан генерал. Якби Мікеланджело мав вирізьбити генерала Залужного на основі записів у інтернеті, у нього б вийшло поєднання Давида з Мойсеєм, найгарніший та найрозумніший чоловік у світі.
І найцікавіше в цьому всьому те, як точно сказав автор матеріалу на сайті Politico, Залужний герой, але аж ніяк не зірка.
НЕ ТІЛЬКИ ЗАЛУЖНИЙ: НА ВІЙНІ В УКРАЇНІ ВІЙСЬКОВА МАЄ ТАКУ Ж ВАГУ, ЯК І ВІЙСЬКОВИЙ
Президент Володимир Зеленський написав: “За особисту мужність і вагомий внесок у захист державного суверенітету та територіальної цілісності України присвоюю звання Герой України з врученням ордена “Золота Зірка» генерал-полковнику Сирському Олександру Станіславовичу”.
Олександр Сирський від З серпня 2019 року – командувач Сухопутних військ Збройних Сил України. Із початком російської інвазії став командувачем оборони Києва. 18 березня за успішну оборону столиці нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня. У 2017-2019 роках він командував антитерористичною операцією на сході України. Координував вихід військ із Дебальцевого. За битви на цих теренах був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Полковник Олександр Вдовиченко “Слов’янин” – командир 72-ї бригади. Бригади, яка завдала вирішального удару окупантам під час боїв у селі Мощун на околиці Києва. Його “Чорні запорожці” розгромили російські спецпідрозділи. Вони були ефективними і зазнали напрочуд мало втрат, що довело професійність солдатів і командира.
У 2005 році Вдовиченко закінчив Харківський інститут танкових військ і почав свою службу у 72-й бригаді. Він на фронті від часу російського нападу 2014 року. Воював на Донбасі, зокрема і за Маріуполь, у 2017 році успішно утримував промзону Авдіївки понад рік.
Полковник Вдовиченко не видаляє мобільні телефони загиблих бійців. Каже, вони досі живі в його пам’яті. Написав своїм підлеглим: “Закінчилася страшна битва за Київ. Попереду бої за Україну. Я пишаюся нашою дружбою, побратими! ” Він наголошує, що жодного дня не служив у радянській армії. Це цінують і його солдати: “Нас ніколи не вважали за гарматне м’ясо, на відміну від орків. Ми друзі”.
Лейтенанта Антона (прізвище не розголошується) “Карого” зі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади на початку війни президент Зеленський відзначив орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Йому 22 роки, він командує ротою як найстарший серед офіцерів дивізії. “Я не відступав, бо розумів, що хтось має вести за собою людей. Якщо ми всі будемо боятися цієї війни, то не зможемо перемогти. Хоча тоді все було зовсім незрозумілим. Багато моментів ми не розуміли, але у нас були завдання, які потрібно було виконати на максимумі”.
Він додав: “Звичайно, до смерті з часом звикаєш. Але смерть солдата і смерть цивільних – це не одне й те ж. Я не думав, що війна є такою. Коли ми їхали на лінію фронту, до нас ще махали діти. А коли повертались, побачили магазин, знищений ракетою. Це була ніч, ми посвітили ліхтариком у воронку і побачили обгорілі тіла, двох батьків і п’ятьох дітей. Це жахливий спогад. Після такого хочеться ще більше працювати над знищенням бандитів”.
“Тендітна, молода, красива дівчина в модній серед військових камуфляжній формі – пише про Валерію (прізвище не розголошується) “Осу” портал ukraina.com. – Така зовнішність може легко ввести в оману. По суті, перед вами справжня бійчиня. Валерія – операторка протитанкового ракетного комплексу від джавелінів до українських корсарів; більше любить оті другі, бо вони набагато легші. Під час бою з 80-ма одиницями техніки противника отримала поранення в ногу; називає шрам від осколків “усмішкою Джокера”. Їй довелося заново вчитися ходити. Опісля чого повернулася на фронт.
Валерії 25 років і вона має 6-річного сина. Вивчала туризм. В армію пішла добровольцем, працювати в штабах не хотіла. Її чоловік теж воює.
“Коли мене поранили, я відчула, що людина не є безсмертною, на жаль. Спочатку маєш впевненість, що з тобою нічого не трапиться. А після контузії приходить усвідомлення, наскільки вразливою є людина. Але я знала, куди йду. Тому одразу ж домовились із чоловіком, якщо один із нас загине, то інший повернеться в пункт постійної дислокації відділу, щоб не ризикувати життям і не залишити дитину сиротою”.
В інтерв’ю Ukraina.com розповідає, як бореться із сексизмом в армії та в цивільному житті, і скільки потрібно сил, щоб слово “військова” мало таку ж вагу, що й “військовий”. Має дві бойові відзнаки. А позивний “Оса” отримала за гострий язик, з якого користається у випадку недвозначних насмішок. Колеги із задоволенням попереджають про це нових побратимів.
Безіменний (ім’я та прізвище засекречені), 19-річний військовослужбовець Національної гвардії України. Використовуючи ручні зенітні ракети, він збив шість російських літаків і одну крилату ракету. За це він був нагороджений зіркою Героя України, про що оголосив начальник оперативного управління Національної гвардії України.