Коли тебе питають, як ти живеш у Харкові… Ти лягаєш спати ти засинаєш. Тому що – ніч. Тому, що хочеться спати. О другій ночі ти прокидаєшься…

Коли тебе питають, як ти живеш у Харкові…

Ти лягаєш спати. Почитавши книгу, подивившись телевізор або просто випив молока – ти засинаєш. Тому що – ніч. Тому, що хочеться спати.

О другій ночі ти прокидаєшься від звуків вибухів та повітряної тривоги. Лежиш і вслухаєшся в її завивання. Треба було б встати, одягнутися, взяти тривожну валізу та бігти до бомбосховища. Але ти лежиш. Тому що перші два взриви лунають ще до сирени, ти ще не встиг толком прокинутися.

Тривога все ще вимагає, щоб ти біг до сховища. Вона виє від безвихіддю і на її фоні через хвилину взриваються ще дві ракети – одна за одній.

Близько – думаєш ти, тому що взривна хвиля б’є по припаркованим неподалік автівкам і автомобільні сирени приєднують свій визг до воплю повітряної тривоги.

Ти лежиш у кроваті і думаєш, що, мабудь, це все. Зазвичай вночі прилітає штуки чотири-шість. І взриваються підряд: бах-бах… пауза у пару хвилин – і знову бах-бах… І тиша…

Ти живеш у спокійному районі, сюди не дістає ствольна артилерія. А ракети… Ракети можуть впасти усюди… і туди, де ти зараз лежиш, і туди, куди ти можеш побігти, виконуючи призов повітряної тривоги.

Сирена замовкає. Потім замовкає автомобільна сигналізація. Не сюди, думаєш ти, не відчуваючи ніяких почуттів. Ти не відчуваєш ніяких почуттів з приводу нічних взривів тому, що вони лунають щоночі і якщо відчувати хоть якісь емоції, то можна зійти з глузду. Ти б уже давно зійшов з глузду… Швидко… А так… не виключно, що ти все одно сходиш з розуму, але повільно. Не поспішаючи…

Ти знаєш, як треба робити правильно. Треба бути готовим вибігти із квартири/дома з тривожною валізою, або рюкзаком. Ти прекрасно розумієш, що у випадку близького взриву або прямого попадання, ти не встигнеш одягнутися і це значить, що п’ять місяців ти повинен спати одягненим.

Але ти вже переодягаєшся у піжаму кожного вечора. Бо якщо ти хочеш реагувати на повітряну тривогу, то тобі треба вкладатися спати прямо у сховищі. Кожну ніч. П’ять місяців. Можливо, хтось може це витримати, але ти кожну ніч лягаєш у свою постіль. Ти навіть не ховаєшся за дві капітальні стіни, тому що в твоїй оселі просто немає двох капітальніх стін.

Із усіх можливих мір обережності – ти не виходиш з дому без документів і усіх твоїх грошей у кармані. Якщо повітряна тривога застає тебе поза домом, ти приймаєш її до уваги і продовжуєш займатися своїми справами. І да – вікна хрест на хрест закліяні скотчем.
Ракета із Бєлгорода до твойого дому летить пару хвилин. Ти знаєш, що за цей час ти не встигнеш добратися до сховища. І ти знаєш, що ракету ти не почуєш. А падати на землю, кожного разу почувши звуки сирени – як то безглуздо.

Ти нещодавно узнав, що звичайні ракети у НИХ скінчаються і що тепер вони обстрілюють місто зенітними. В них менше взривчатки, але набагато більше уламків. І ніякої точності. Тому впасти вона може де завгодно.

Про це ти можеш подумати, коли нічні взриви отгреміли і сирена в кінці кінців заткнулася. А можеш і не подумати. Тому що уже п’ять місяців як… П’ять місяців.
Ти засинаєш.

О четвертій знову лунають взриви, на цей раз поодаль від твого дому, ти розумієш це так як автомобільні сирени на цей раз мовчать. І ти засинаєш знову.

Вранці ти лізеш у Соцмережі, намагаєшся узнати, куди вночі були прильоти. Якщо у ті райони, де живуть твої друзі або рідні – ти передзвонюєш їм і, коли чуєш у телефоні їх голоси – уже можна не питати як справи. Вони відповіли на дзвінок – все норм.
Ти готуєш сніданок, придумуєш собі завдання на день. Готуєш, поливаєш квіти, прибираєш або прасуєш. Ти навіть постіль застилаєш кожного ранку – ти загружаєш себе і свій мозок хоть чимось, тому що можна зійти з розуму.

День проходить. Настає ніч. Ти лягаєш спати. Прочитавши книгу, подивившись телевізор або просто випивши молока – ти засинаєш. Тому, що – ніч. Тому, що хочеться спати.
П’ять місяців… Поки що – тільки п’ять місяців…
автор Олександр К. Золотько

When asked how do you live in Kharkiv?
You’re going to bed. After reading a book, watching a movie or just drinking milk, you fall asleep. Because it’s night. Because I want to sleep.
At two o’clock you wake up from the sounds of explosions and air alarm. You lie down and listen to her howling. You should get up, get dressed, take an alarming suitcase and run to the bomb shelter. But you’re lying down. Because the first two explosions sound even before the siren starts working, you still don’t really have time to wake up. The alarm still requires you to flee to the shelter, and the missiles have already rushed. The alarm howls with despair, and two more missiles explode in a minute, one by one.

Close, you think, because an explosive wave hits cars parked nearby, and car sirens attach their squeal to the cry of air alarms.
You’re lying in bed and thinking that’s probably all. Usually four pieces arrive at night. And they explode in a row: bang-bang – pause in a couple of minutes – and again bang-bang. And silence.
You live in a quiet neighbourhood, there’s no barrel artillery here. And the missiles… Rockets can fall anywhere – both where you are now lying and where you can run, obeying the air alarm team.

The air alarm is silent. Then the car alarm stops. It’s not here, you think, without feeling any feelings. You don’t feel any feelings about night explosions, because they sound every night, and if you experience at least some emotions, you can go crazy. You would have gone crazy a long time ago. quickly. And so… It is possible that you are still going crazy, but slowly. It’s not in a hurry.
You know how to do the right thing. You need to be ready to run out of the apartment, out of the house with a disturbing suitcase. Or a backpack. You realise perfectly well that in case of a close explosion or a direct hit, you will not have time to get dressed, but this means that you have to sleep dressed for five months. And you change into pyjamas every evening. Because if you want to react to an air alarm, you need to go to bed right in the shelter. Every night. Five months. Maybe someone can stand it, but you go to bed every night. You don’t even hide behind two capital walls, because your apartment just doesn’t have two capital walls.

Of all possible precautions, you do not leave the house during the day without documents and all your money in your pocket. But if you get an alarm outside the house during the day, you take note of it and continue to go about your business. And yes, the windows are glued with tape to cross on the cross.
The rocket from Belgorod flies to your house for 40 -100 sec. You know you won’t be able to get to the shelter in that time. And you know you won’t hear the rocket. And falling to the ground when you hear the alarm, it’s kind of ridiculous. You recently learned that they are running out of ordinary missiles, and that now they are shelling your city with anti-aircraft missiles. They have fewer explosives, but much more fragments. And no accuracy. So she can fall anywhere.
You might think about it when the night explosions died down and the siren finally shut up. Or you don’t have to think about it, because it’s been five months since… Five months.
You’re falling asleep.

At 4 a.m there’s an explosion again, this time – a little further from your house, you realise it, because the car sirens are silent this time. And you fall asleep again.
In the morning you go online, trying to find out exactly where the arrivals took place at night. If the rockets have fallen into the neighbourhoods where your friends live, you call them back, and when you hear the voices of friends on the phone, you don’t have to ask how you’re doing. They answered – it’s okay.
You are making breakfast, coming up with tasks for the day. You cook, water the flowers, wash or clean the apartment. You even make the bed every morning – you load yourself and your brain with something, because otherwise you can go crazy.
Then the day passes. The night is coming.

You’re going to bed. After reading a book, watching a movie or just drinking milk, you fall asleep. Because it’s night. Because I want to sleep.
Five months. So far, it’s only five months.
Ариадна Максвитис