Мій батько, у минулому директор школи… написав звернення до українців. Прочитайте, будь ласка!

Мій батько Віктор Делієв (85 років) у минулому вчитель фізики, директор школи, директор технікуму, майстер спорту України з радіоспорту КВ, зараз пенсіонер — написав звернення до українців.

Прочитайте, будь ласка!

Дорогі і милі співвітчизники. Шановне товариство!

Вибачте мені, старому, за те, що і я хотів би кричать, плакати, вити від болю за окупацію моєї рідної України. Я вже бачив війну, бачив, як горіли хліба в степах, як горіли заводи – дим від горизонту до горизонту. Я бачив людські нутрощі на гілляці дерева після німецької бомби по обозу з біженцями. Бачив страшенну руйнацію. Я бачив Сталінград у серпні 44-го – жодної цілої будівлі, груди каміння… Жаховище…

Ми були евакуйовані в західний Казахстан, у степ, десь на схід від Сталінграду, останню залізничну станцію… Я з сестричками ходили в госпіталі – вагони на залізничних станціях – носили скибочки кавунів та динь пораненим. Це наша бабуся нас посилала: «Може, і моїх синочків хтось погодує…» – троє її синів були на фронті, мій батько загинув у сорок першому. Мені і зараз моторошно – що я бачив у тих госпіталях: загіпсовані кокони та мумії, розіп’яті на кривих гілляках. Сліпі, без рук та ніг… І сморід від гною та йоду…

Поранені, каліки, сліпі були майже всі чоловіки, і серед жінок таких було немало. І всі люди, і військові й невійськові, худющі, виснаженні, у дранті. І скрізь черги: за водою з крану, за сіллю, за хлібом, як мене не задушили в чергах за хлібом – і сам дивуюсь. І всю війну хотілось їсти: голод, злидота. А от що творилось під час голоду 47-го – по селу пішли чутки: «Хай не бреше Гашка, що діти померли – вона їх з’їла». Їсти мені хотілося і всі шкільні роки, і студентські…
І от тепер я на пенсії вже 24 роки, двоє любих синів зі невістками – за дочок, онуки та правнуки як маленькі янголятка – живи та радій. І жив, і радів….

До 2014 року, до початку окупації добрячого шматка моєї України. І в сні таке не могло приснитись. Не приснилось, а сталось. Знов окупація, війна, стріляють, вбивають… Нашу неньку-Україну зґвалтував «старший брат», коли вона немічна стояла навколішки на Майдані після втечі зрадника-президента. І зґвалтував підло, хитро, підступно… На очах людей, на очах всього світу, Європи…

Ні!!! Україна окупована не в 2014 році, а вже майже чотири століття! Цим же «старшим братом». Окупант всі ці роки винищував кращих людей, грабував Україну, й особливо жорстоко і послідовно винищувалась мова. І винищив: хіба лише Донбас та Крим розмовляють російською? А Запоріжжя, Харків, Дніпро, Одеса?… А Київ?!

Ще раз про окупантів: їхній основний ідеологічний довід – «мы защищаем русскоязычное население…», при цьому (і до цього) винищуючи українську мову та українських людей.

Чим я, старий, можу допомогти Батьківщині? Посилали з волонтерами вовняні шкарпетки, рукавички, мед… Честь і хвала нашим патріотам та волонтерам: без них чи вистояли б воїни в цій війні.

Я твердо знаю, чим я можу допомогти воїнам. І я, і кожен дід, кожен чоловік, кожна жінка, дитина: ГОВОРІМО УКРАЇНСЬКОЮ! Це корисніше для перемоги в цій війні, ніж «Гради» та «Буки», автомати Калашнікова… Мова – основа нації.

Розмовляймо українською, спілкуймося вдома й на роботі, читаймо!!! Пишаймося нашою мовою: це одна з найбільш древніх мов! Найбільш багатих мов! Це найлагідніша, найкрасивіша мова світу, от вже дійсно солов’їна мова.

Так, я вже 15 років живу біля дітей, біля Одеси, а тут на 99,99 % все зросійщено. На Трійцю стоїмо з жінкою в церкві у вишиванках, спілкуємось із Богом, така святість!!! Ззаду хтось шепоче: «Чо это за «бандеровцы?». Як мене Господь волею моєї жінки втримав від рукоприкладства в святій церкві – і досі не знаю? Боляче, тяжко: болюче за Україну.

Так, тяжко. А як було тим великим українцям, яких було просто винищено, замордовано, закатовано за мову?
Як відродить на рідній Україні українську мову? Лише нашими зусиллями!!! Звісно, держава повинна бути «в переди на белом коне»: має бути суворе, чітке законодавство. І вже дещо є!

Але мова – це щось таке делікатне й тендітне, що не терпить адміністрування, а любить людяність, культуру, шляхетність. Без нас, громадян, волонтерів тут не обійтись.

І останнє. Думка мислителя Карла Маркса: у країні не державною мовою розмовляють лише окупанти, гості та ідіоти. Тож «думайте сами , решайте сами: быть или не быть» – відбудеться Україна, чи так і будемо під егідою «русского мира» животіти.

Україна відбудеться. Україна вже відбувається. І їй треба допомогти – і словом і ділом. І слово рідною мовою кожного з нас буде великим ділом для України.