Отже, рік приблизно 1980. І комунізм чи вже переміг, чи то ось-ось. Приходжу додому зі школи, а на столі записка: “Діма! Я ….”
«Отже, рік приблизно 1980. І комунізм чи вже переміг, чи то ось-ось. Приходжу додому зі школи, а на столі записка: «Діма! Я зайняв чергу за бананами. Наш номер — 1278. Обід на столі. Поїж і відразу в овочевий! Тато»
У той день батько працював у другу зміну. Я, своєю чергою, залишаю записку мамі, яка працювала в першу зміну, і йду стояти. До речі, давали один кілограм в руки. І батька відпустили навіть з роботи раніше. З поважної причини, щоб ми могли купити зайвий кілограм бананів.
Черга тягнеться болісно повільно. 19:30. Через пів години овочевий закривається. На «Маяку» тривожно звучить музика … Народ починає хвилюватися, всі розуміють, що завтра, до відкриття, ніяких бананів в продажу вже не буде. По своїм все розійдеться, по блату. Стихійно формулюється вимога: відділ повинен працювати до останнього банана! Для пред’явлення ультиматуму дирекції торгового центру формується ініціативна група. Дирекція їй відповідає приблизно наступне:
— Хрін вам, товариші гегемони!
Тут треба зауважити, що трохи раніше в Тольятті трапився страйк водіїв автобусів, про яку повідомили всякі BBC, «Вільні Європи» та інші «голоси». Міськком тоді отримав по горіхам.
Таки ось. Черга хвилюється раз, черга хвилюється два …
Починають лунати заклики розгромити торговий центр «до чортової матері».
Не минає і 20 хвилин, як приїжджають представники райкому партії. Оцінивши обстановку вони дають вказівку, яка повністю збігається з вимогами натовпу і мене, зокрема:
— Торгувати до останнього банана! Ми «отоварилися» близько півночі. Мама, тато, я — три кілограми. Три кілограми дерев’яних люмінесцентно-зелених бананів. Тут треба зауважити, що мої батьки купували банани вдруге в житті, тому були досвідченими, в питанні бананів, споживачами. Ці зелені стручки ми засунули в валянки й поклали на шафу — «доходити», тобто дозрівати.
Минуло скількись там днів. І, о диво, батьки дістали мені з шафи жовті, м’які, смачні банани! І ось я, дванадцятирічний хлопчик, виходжу на вулицю з дефіцитним бананом в руці й посмішкою ширше плечей. Назустріч сусідка, тітка років 35.
— Діма, а що це таке ти їси?
— Тьотя Свєта, це банан. Ми ж разом в черзі стояли.
— Так вони ж зелені й дерев’яні!
— Незрілі були. Вони, як помідори, теж на шафі доходять.
— Чорт!, — прорекла тьотя Свєта.
— А ми вісім годин відстояли в черзі, о першій годині ночі прийшли додому, спробували: милиця і в роті в’яже. Вирішили, що сирими банани не їдять і зварили їх. Якийсь клейстер вийшов. В унітаз все вилили. А вони, виявляється, ось які!!! Дім, дай хоч спробувати?
Я простягнув їй банан. Вона нахилилася, обережно взяла в рот кінчик, відкусила … І перемінившись лицем прошепотіла:
— Йооой! Які ми ідіоти, але хто ж знав …
Так жінка в 35 років вперше в житті пізнала банан»
via Георгій Заріпов