Тиждень тому, в понеділок, я дала мамі дві тисячі гривень на чоботи. А сьогодні прийшла до неї в гості, і зрозуміла – немає ні чобіт, ні грошей

У мене є молодша сестра Леся. Їй 32 роки, у неї все добре склалося і з особистим життям, і з роботою. Але мама вважає інакше, і постійно старається їй чимось допомогти.

– Ви з чоловіком іпотеку виплатили, – говорила мама 2 роки тому, – а Леся ще ні!

Ну, правильно, ми з чоловіком виплатили. Ми взяли її раніше, ніж сестра з чоловіком, і не витрачали гроші направо і наліво, як вони. І не плакалися мамі при кожній зустрічі чи дзвінку:

– Ой, як важко жити, всі гроші в банк ідуть, нічого собі дозволити не можемо зайвого, у всьому собі відмовляємо!

Саме ці слова у моєї сестри кохані у спілкуванні і з нашою мамою, і з мамою її чоловіка. Живемо ми всі у великому обласному центрі, бачимося не щотижня, не виходить. Принаймні у нас із чоловіком. Робота, побут, дочка зростає.

– Леся мене частіше відвідує, – дорікає іноді мама.

– Правильно, – кажу, – 7-го числа вона до тебе їде, бо ти пенсію цього дня отримуєш, 23-го вона до тебе поспішає, бо до авансу залишилося 2 дні, а їм із чоловіком грошей не вистачило. Так що так, рахунок візитів не на мою користь.

– Ну навіщо ти так про неї? – докірливо хитає мама головою. – Їм просто важче, ніж вам!

– Ага, – погоджуюсь, – важче. Тараса на моїй пам’яті раз 5-й за 3 роки звільняють, але ніяк не звільнять. І Лесі зарплату скорочують так часто, що за моїми підрахунками, вона має вже бути зі знаком мінус. І Леся повинна приплачувати, щоб її на роботу пустили.

Самі подумайте, двічі на місяць сестра з чоловіком відвідують нашу з нею маму, ще кілька разів до свекрухи до передмістя заїдуть. Пенсіонерки вони ж економні, то щось перехопити у них можна грошима, то забрати продуктами, якщо грошей немає. А свої гроші можна витратити на розваги та обновки. І я знаю, про що говорю, ми живемо в одному мікрорайоні і наші діти навчаються в одній школі. А в школі трапляються свята та батьківські збори, де моя сестра хизується в нових вбраннях.

Думаєте, я заздрю? Ні. Але після закінчення іпотеки ми з чоловіком взялися допомагати нашим літнім батькам. Моїй мамі ми оплачуємо комуналку і привозимо раз на місяць продукти, які вона собі нізащо не купить: дорогу рибку, добрий сир, соки, фрукти. Свекрусі теж допомагаємо.

– Мама скаржилася, – може сказати мені чоловік, – що пальто їй тісне стало, давай допоможемо?

І допомагаємо. Що вдієш, самі будемо старими. Речовій пенсіонерці потрібно не так багато, але купити їх важче – можливості не ті.

– Чоботи у мене зовсім розклеїлися, – поскаржилася якось мама, коли ми до неї заїхали.

– Мамо, – кажу, – Я тобі зараз грошей переведу, купи нове взуття, а то зима близько.

Ми завозили мамі продуктів у цей день, заразом забрали квитанції для оплати. Тут я і почула слова, які наведені на початку історії, про те, що Лесі важко:

– Леся дзвонила, ой, там все погано, – говорить по телефону мама, – Тараса з роботи ось-ось звільнять, їй теж оклад ґрунтовно урізали, як вони житимуть? Адже ти знаєш її становище…

Побалакали ще трохи, посиділи півгодини, я за цей час грошей мамі перевела, потім попрощалися. Було це в понеділок. А за кілька днів я пішла на загальношкільні збори, там сестрицю побачила: цвіте і пахне. Нова сумка, нове пальто.

– Тараса не звільнили ще? – поцікавилася я. – Як ви загалом?

– Ой, щодня сидимо і думаємо, а як завтра? Жити нема на що. Ось зовсім нема на що!

– По тобі і не скажеш, – кажу, – вигляд у тебе цілком квітучий.

– Ну, знаєш, – каже Леся, – економимо, але не будеш же в обносках ходити?

На тому ми й розійшлися, сиділи на зборах кожна з батьками свого класу. А через тиждень я приїхала до мами, а в неї все ті ж старі чоботи.

– Мамо, – питаю, – ти ще не купила нові? Не знайшла? Давай по інтернету замовимо прямо зараз? З наступного тижня передають похолодання.

Бачу – мама засмутилася. Починаю розуміти: грошей тих, що я давала на чоботи, у мами вже немає.

– Лесі нічим було іпотеку платити, – каже все ж таки, – та гаразд, проходжу ще якось в цих.

– Мамо, – кажу, – ну як так? Я тобі дала гроші, а не сестрі. Якби Лесі не було чим за іпотеку платити, вона б нові сумки і пальто не купувала. Я тобі допомагаю, я не хочу сестру вбирати!

– Ну може і збрехала, – погоджується мама, – але вона молода, їй же потрібніша, їй одягнутися хочеться, а мені куди вбиратися?

Нормально? Мама без чобіт, а сестра в обновках за наш із чоловіком рахунок?

– Ну не треба мені допомагати тоді, – ображається мама, – а я не можу доньці відмовити, коли вона каже, що в неї грошей немає жодної копійки!

Як тепер бути з мамою? Комуналку ми платити їй продовжимо, а як бути з рештою? Не купувати продукти? Чи не давати грошей? Адже сестрі вона відмовити не зможе, а утримувати Лесю у мене бажання немає.

Джерело:merezha.co